Головна | Реєстрація | Вхід | RSSЧетвер, 24.08.2017, 06:57

Сайт Попельниківської школи

Меню сайту
Ваша думка?
Яка на Вашу думку функція навчально-виховного процесу важливіша?
Всего ответов: 15
TV + FM
Програма телепередач
Програма телепередач

Online TV
Онлайн телебачення

Online радіо FM
Слухати радіо онлайн

Радіо Забава
українське веб-радіо
Радіо Забава
Встановити плагін
Спілкування
Відправити SMS

Україна

Росія

СМС СМС СМС

Всі камери космосу
Тут можна переглянути фотографії Сонця, отримані апаратом для спостережень за світилом SOHO, кількагодинної давності.
Все веб-камеры Космоса
Google
Перекладач від Google

Пошук веб-сайтів, створених іншими мовами
Yandex
Яндекс.Краски

Малюй на Яндексі

Свята України
Праздники Украины
Телефони області
http://biz.if.ua/
Ваша IP адреса
Головна » 2014 » Березень » 27 » Сибір
Сибір
17:04

Сибір Ганна Скоропанюк
Член Спілки журналістів України.

передруковано із газети «Друг Громади»
листопад 1990 року №8,9

Малесенька крихітка лежала у сповиточку, захлинаючись від плачу. Матуся, ніжно промовляючи до немовляти, заспокоювала його. Та не допомагали ні ласкаві слова, ні колисанка. Ромчик, ніби відчуваючи біду, заходився ще дужче.

– Я була слаба, — розповідає М. В. Радиш. До мене приходила ночувати вуйна Николаїха Дзеричка. А того вечора вона чогось не прийшла. Малий все плакав і плакав. Хотіла його скупати, поклала каструльку на грубу, а в ній мало води. Я так спішила, що на одну ногу натягнула панчоху, а другу всунула в бурок босу.

Не знала тоді Марія Василівна, Що так і не встигне принести води і викупати сво¬го синочка. Не сподівалася нещастя, страшного лиха, яке вже чекало на неї. Не відала молода мати, що той грудневий холодний вечір переверне все у її житті, житті її родини,

– До керниці мене не пустили (хата була оточена). Застигли біля печі трісочки і терміть з конопель на розпал. Застигла і я. Через деякий час привели чоловіка, який робив у млині. Зайшов до хати мій дєдик. Він був у стайні, порався коло худоби, давав їсти коням. Почув у хаті лемент, а надворі гавкіт пса і зрозумів, що скоїлося недобре.

Начальник кинув мантлю на ткацький верстат (неня ткали полотно, запаски, верені), вийняв папірець і каже: «Будемо вас вивозити до білих ведмедів, у Сибір». Дєдя питають його, за що. А він відповідає: «Треба було зятя ліпше вчити». Діти плакали, і я пішла до них. Впала на коліна перед двома солдатами, що стояли на порозі, мовлячи до них: «Розстріляйте мене і моїх дітей, тільки аби я не мордувалася, не мерзла з ними в холодну зиму». Просила, щоб пожаліли нас. Та ті нелюди енкаведисти й слухати не хотіли.

Запрягли наші коні, і нашу сім’ю забрали. Привезли до сільського клубу. Чоловіка взяли на протокол, там Данила дуже били. А я сиділа під дверима, і пла¬кала разом з дітьми. Симовінчук Тимофій дав мені літр горілки, думав, що вона пригодиться в дорозі. Та начальник з кри¬ком: «Давай водку, бандерівка», вирвав пляшку у мене з рук і кинув нею до стов¬па.

Того страшного дня, двадцять сьомого грудня 1950 року, енкаведисти забрали багатьох джурівчан. У кожного з них попереду була далека дорога, кожного чекали поневіряння по білому світу, неймовірні труднощі, туга за рідною домівкою, рідним краєм.

Вранці їх повезли у Коломию. У загороду скинули те, що люди встигли забрати з собою. Марія Василівна найбільше пере¬живала за дітей, прихопила для них переодягнутися і пеленки. А сама, як була з босими ногами в бурках, так і поїхала а Сибір. Краялося від болю материнське серце, коли дивилася на своїх, синочків. Старшенький Василько мав два роки, а молодший, Ромчик, народився тільки п’ять днів тому. Людина лише появилася на світ, чиста і невинна, а вже приречена на муки. Чи думали про це ті, хто у морозну ніч вивів з теплої хати породіллю з синочками? Ні, вони виконували наказ.

Марія Василівна продовжує свою гірку сповідь.
– Через кілька днів повезли нас у Брошнів. Діти плачуть, а колиска припадає снігом з тими нехитрими пожитками, що люди взяли з собою. Підійшла я до конвоїра і прошу, аби мені дали колиску, бо на руках немовля. Він: «Три шага назад», щоб не підходила до колючої проволоки (де я тоді розуміла російську мову?}. Всеодно не перестаю, плачучи, просити його. Враз підбігає той солдафон до мене, і б'є палицею, Я крикнула: «Ой!», а він ще кілька разів копнув мене. Закривавлена, бо з рота бухнула кров, втративши свідомість, впала на землю...    .

Опам’яталася в санчастині. Ніхто не думав, що жива. Сусідка Анна Шулепиха кричала, що Радишку вбили. Не вірила і я в те, що виживу, побачу своїх дітей.

Та Марії Василівні судилося вижити, пройти ще довгий життєвий шлях, всипаний тернистими колючками. Радісних днів на долю цієї жінки випало мало. Були во¬ни хіба що в дитинстві та юності. Бо після тієї страшної грудневої ночі і по сьогоднішній день на її обличчі лежить тінь зажури, яку не розвіє вже ніхто. Життя наклало свою печать.

Бо хіба можуть проминути безслідно побиття беззахисної жінки тільки за те, що вона просить колисочку для свого дитяти, постійні знущання, образи, нелюдське поводження, довгі роки далекого заслання?

– У Брошневі начальником табору був Рухман, якого називали жидом. Він бив усіх підряд, не дивлячись чи то жінка, чи старший чоловік, чи дитина. Все кричав на нас: «Бандери, повбивать вас надо». Краще було б й справді вмерти, ніж так жити. Їду нам привозили кіньми у дерев'яній бочці. Варили коров'ячі голови, інші нутрощі. Уявіть собі, як це можна їсти. Жили у великих казармах всі разом. Спали на двоярусних нарах, що складалися з самих дошок.

Про те, щоб втекти звідти, ніхто з нас і не думав. Бо за кожним пильно слідкували конвої енкаведистів. Навколо табору стояло чотири вишки висотою вісім-десять метрів, на кожній з них солдати. З тими, хто приносив передачі, не можна було навіть розмовляти. Як солдати це бачили, то забирали у карцер, туди, де вугілля зсипали.

З Брошнева нас повезли у Сибір. їхали тільки вночі, вдень стояли у тупику. Один Бог святий знає, що ми пережили. Чи ще ходить по світу отой Рухман, я би йому очі видерла живому. Серед нас були дівчата, які хоч як було важко, пробували заспівати українську пісню. Так цей жидюга, скаженіючи від люті, кричав: «Бандерівки, я вам счас покажу Україну».

Навіть по воду дівчата ходили з конвоїром. Принесуть двоє відер на вагон. Я Прошу, аби дали мені хоч кварточку, бо треба сполоснути пеленки. Сушила їх на собі, 3 нами поводилися як з худобою. Хіба то люди? Вони ж звірі, і по-звірськи ставилися до нас.

День змінювала ніч. За шибками вікон непроглядна тьма. Суцільний морок, здається окутав все навкруги. А поїзд, набираючи швидкість, відвозив наших земляків все далі і далі від рідної сторононьки. Давно вже залишилася позаду Україна, ніхто вже не міг зорієнтуватися, куди везуть. Та кожний розумів, що нічого доброго чекати від життя вже не може. Подумки давно попрощався з усім милим і дорогим серцю, бо надалі жити можна було хіба що спогадами.

Попали прикарпатці у Іркутську область. На станціях висаджували по групах. Джурівчанам наказали виходити у Тайшеті. Того дня, коли вони зійшли на станції з поїзда, був Великдень. Та вони не могли відчути, що це свято. Вперше за своє життя не мали можливості посвятити паску, помолитися Богу. Не один Великдень пройшов для них так. Може десь у глибині душі хтось і надіявся, що всевишній врятує їхні душі, допоможе вибратися із страшного пекла. Декому пощастило, та сталося це через багато років, і багатьох-багатьох до тих пір вже накрила сира земля.

На свіжому повітрі, після товарного вагона, паморочилося у голові. Та подихати ним, хоча б роздивитися довкола, часу не було. На робочу силу вже чекали покупці. Голови тамтешніх колгоспів купували їх як худобину. Один з них забрав і Марію Василівну з сім’єю.

– У хатчину поселили п’ять родин. І чоловіки, і жінки рубали ліс. Вдома залишилася я з дітьми і старі діди. Холод страшенний, це ж сибірська зима, а не наша. Топити нема чим. Дивлюся одного разу, за протокою стоять патики (я жила у малесенькій хатчині, де була залізна пічка-«буржуйка»). Іду того патиччя набрати. Зайшла так далеченько, а то снігу по пояс. Ледве вибралася з нього, ще й калоші загубила. Повернулася, гірко плачучи, нарікаючи на свою нещасливу долю.

Невдовзі пішла працювати у колгосп дояркою. Мала дванадцять корів, одинадцять доїла, а одну залишала. Вночі, коли сторожі заснуть, я брала грілку і доїла корову. Приходила додому, зливала молоко у слоїки і ховала у піч. Мусіла так робити, бо діточки хотіли молока. Брала молоко також у однієї жінки. А завідуючий фермою перевіряв, чи це справді так. Важко уявити, що було б, якби Він дізнався, що я крала молоко.

Це була перша наша зима у далекому Сибіру. Як ми бідували тоді! Ніколи не забуду, що я пережила, хіба коли помру. Дивлюся на свої худі зморщені руки, і думаю як вони робили. Де тільки не працювала! Була дояркою, потім трудилася на свинофермі. Поволеньки обзавелася господаркою: купила теличку, з якої викохала коровку, як премію дали поросятко, мала город. Це тоді, коли чоловік завідував млином у Синякіно.

Вже можна було якось зводити кінці з кінцями. Та незабаром у Марії Василівни помирає чоловік, і вона залишилася з двома малими дітьми. Ще через деякий час її і стареньких батьків звільнили з-під нагляду спецкомендатури (а до цього часу, як злочинців, їх охороняв конвой і стояли на обліку у КДБ). Вони поїхали на Україну. Поїхала з ними і дочка. Та повернення радості не принесло. Ненька пішла до своєї сестри у Джурові, а Марія Василівна – до свекрухи у Рожнів (чоловік був родом звідти). Обставини склалися так, що жінка змушена була знову повернутися з синами у Іркутську область.

Влаштувалася маляром на лісопильному деревообробному заводі. Не було житла, і щоб не спати під відкритим небом, позичила у сусідів більше ста карбованців і купила у однієї жінки город. Вона пустила до хати. Ще одне горе чекало тут на нещасну і без того жінку. Не стало старшого сина Василя, Дитина мріяла про велосипед. та купити його не було за що. Разом з такими ж хлопцями Василь не раз переходив дамбу через притоку Єнісею річку Бірюсу, бо на протилежній стороні їздили поїзди, і пасажири викидали сірникові коробки. Хлопці збирали їх. Покійний Василько любив повторювати: «Мамо, я назбираю триста коробок, і буду мати велосипед».

Романа, як меншого, хлопці залишили на березі в кущах біля одягу, а самі рушили дамбою. Спостерігаючи за ними, він побачив, що Василь впав у ріку (глибина була вісім або й більше метрів). Він кричав порятунку, бо тонув. За ним кинувся товариш. Василь обхопив його руками, а той руки відкинув, і хлопець пішов на дно. Ромко перелякався так, що перейшовши паром, біг ще вісім кілометрів у сусіднє село. Аж там його знайшли сусіди. Василя витягнути не змогли. Знайшли його аж на одинадцятий день, копи спала вода, і він сам сплив на поверхню. Тоді якраз топилися Саянські гори і була сильна повінь – вода несла корови, хати. Мати, коли взнала про нещастя, бігла більш, ніж два кілометри. Та вона вже нічим не могла зарадити своєму синочкові. Він навіки залишився лежати у далекій холодній землі.

Розповідає Роман Радиш – син:
– Після закінчення восьмирічної школи, щоб хоч трохи допомогти матері, я пішов на деревообробний завод. Молотком збивав щити для розбірних будиночків. Працювати було дуже важко, бо я невеличкий на зріст, а доводилося самому заготовляти бруски, нарізані з сирого дерева. Один з них важив 15—20 кілограмів. Я брав три, деколи і чотири. Ніс через силу, але мусів, бо треба було заробляти. Не раз оббивав до крові пальці.

Нелегко було нам у чужій стороні. Біль ятрив серце, адже була у нас на Україні рідна хата, рідне подвір’я. Прикро, що так жорстоко поступили вороги з нами, нашою сім’єю, багатьма українцями.

У Тайшеті у професійно-технічному училищі я здобув спеціальність водія-кранівника. А потім пішов у армію. Міг і не служити, адже мати була сама. Та пішов у військкомат і сказав, що не хочу бути дезертиром. Бо нас вивезли як злочинців. Служив у Красноярську. Після служби працював водієм у Тайшетському автотранспортному підприємстві, поки не повернулися додому.

Часто думав, за що нас вивезли, за що ми пережили стільки горя, терпіли знущання і зараз терпимо? Не йде це мені з голови. Невже батьки були ворогами тільки тому, що тяжко працювали і ходили по коліна в гноях?

Гірка правда, але правда. Бо на Сибір забирали господарів, тих, хто мав шмат поля, трудився від зорі до зорі, аби прогодувати себе і сім’ю. Вивозили тому, аби винищити таких господарів, забрати їхнє майно, землю, на якій селянин трудився споконвіків, вирощуючи хліб насущний, I створити так звані колективні господарства. До чого така насильницька колективізація привела, ми бачимо.

Марійка виростала одиначкою. Батьки мали господарку, пару коней, дванадцять гектарів поля. Ненька її ткала на верстаті, тато орав кіньми, возив людям, що треба. За це нова влада зробила їх куркулями.

– Страшно згадувати ті роки, хоча все моє життя таке. У війну не було спокою ні вдень, ні вночі, бо приходили то одні, то інші. Після війни накладали великі податки, позички були. Родичі продавали все що могли, аби тільки врятувати поле і господарку. У 1949 році у Джурові почали створювати колгоспи. Дєдю все викликали в канцелярію, аби писався у колгосп, бо їм треба плуга, воза і всього іншого. Одного разу за те, що не міг здати 58 центнерів контигєнту, його замкнули у Заболотові.

Другий секретар райкому партії Кононенко з черговим сільради приходив до нас додому і казав: «Романик, здавай хлібопоставку – 58 центнерів». Дєдя якраз молотили на тоці наперед стодоли і відповіли, що стільки на можуть здати. А Кононенко йому: «Здавай Романик, бо підеш на Сибір. Ми стебла зрубали, а коріння ще не викорчували». Дєдя кажуть: «Най прийде молотарка, змолотить збіжжя. Залиште мені на прожиток, на насіння, а решту беріть. Я з соломою не годен вам здати так багато збіжжя». Після того його забрали у район і замкнули. Із Заболотова мали відправляти кудись, вже обстригли, взяли відбитки пальців. Скільки то нас коштувало, але ми врятували його. Потім родичі пішли у колгосп, та все одно Сибіру не минули.

У злиднях, впроголодь доживали мої рідні вік. Коли старенькі повернулися із Сибіру, і пішли у свою хату, там жила баба Петручка. Голова сільради С. В. Яковець дозволив з умовою, що вона згодом побудується. Та цього ніхто не дотримався, а батька вигнали з власної хати. Пізніше дістали документ, ніби хата продана.

Батьки, за триста карбованців, що я вислала, на цьому місці купили хатчину з плотів. Тут я й зараз живу. Як вони мучилися на старості літ. Варили чир з кукурудзяної муки, солодили і їли. Коли я повернулася у 1974 році — неньки вже не було на світі, невдовзі помер і дєдя. Мені залишилися голі стіни у дрантивій хатчині.

А ось звідси через город моє подвір'я. Того року, коли ми з Романом приїхали, там ще стояла наша хата. Зараз залишився один курник. Там живе Никифорук Мирослав — внук Петручки. Він нашу хату завалив, хоча я попереджувала, аби не будувався на моєму подвір’ї. Та це не допомогло. Тоді звернулася до місцевої влади у особі голови сільради С. М. Абрам'юка. Він мені відповів, що то раніше було моє, а тепер ні, що я розумна жінка, і треба мовчати. А як я можу мовчати, коли то моє кревне, нажите потом моїх батьків.

Як живе Марія Василівна нині? За її висловом, як синиця в клітці. Воно й справді, так. Такого малесенького подвір’ячка я ніде не бачила. Воно займає всього чотири ари. Відомо, що тільки під будову виділяють вісім.

Ви погляньте, — показує мені жінка своє обійстя. — Я навіть грядочки не маю, город за три кілометри. Гною назбиралося так, що він сягає до половини паркана. Корівчину тримати кортить, а місця нема.

І ніхто не може, або ж не хоче зарадити біді, в якій опинилася колишня репресована. Бо кілька років тому, якби місцева влада розібралася по-людськи, ситуацію можна було передбачити. Та про яку людяність вести мову, якщо один з керівників колгоспу, коли Марія Василівна звернулася з проханням, аби їй дали кілька сотиків города, перш за все запитав, де вона працювала? А, почувши, що у Іркутській області, відповів, аби зверталася туди по землю.

Нема таких слів, щоб передати, що коїлося тоді в душі жінки. Хіба не її власну землю забрали, хату, господарські будівлі, млин, худобу і все інше майно? Окрім того, дозволили чужим людям спорудити будинок. А вона живе на вузенькій смужечці землі, до якої з двох сторін впритул ще й дорога підходить. Жорстока і цинічна не лише влада, а й ті, хто господарює сьогодні на колишньому подвір’ї Марії Василівни. Вони завжди використовують нагоду послати її туди, звідки вона повернулася, точніше у Сибір. Сім’я ж давно реабілітована, про що засвідчує відповідний документ, а отже має такі самі права, як усі інші. Та не будеш кожному тикати під ніс папірець, де про це написано.

Як можна зараз, коли, здається, все стало відомим, зникла завіса таємничості, і ми все більше дізнаємося про те, про що раніше могли тільки здогадуватись, вважати репресованих злочинцями? Вони не завинили ні перед ким. Ми перед ними в боргу, у великому боргу. Бо втративши все, переживши голод і холод, вони не зачерствіли душею, а хотіли лише одного – повернутися у рідну сторону. Багатьох їхніх кривдників нема в живих. Та чому появляються нові, сучасні, чому кривдять цих людей ті, хто сидячи у м'якому кріслі, роз’їжджаючи у шикарному автомобілі, роздає розумні команди, забуваючи при цьому, що всі його блага побудовані на людських мозолях? Що сотні, тисячі таких покалічених доль, як у Марії Василівни, ніколи не простять.

Син з матір'ю давно оббивають пороги різних інстанцій, аби допомогли їм повернути втрачене, бодай мізерну часточку з того. Куди тільки не зверталися? До місцевої влади і обласної, прокурора і адвоката, у фінвідділ і архів, до депутатів. З кожними відвідинами та поїздками різних довідок і відповідей стає все більше, а користі з них ніякої. Допомагати ніхто не спішить. Більше того, деякі працівники поводять себе так, ніби вперше почули про репресованих. Адвокат у Снятині, приміром, на запитання відповів запитанням: «Де ви були раніше, чого не прийшли до мене, як приїхали?». Хто, хто, а він мав би добре знати, що чекало цих людей ще кілька років тому, якби вони десь про щось заїкнулися.

Не може Марія Василівна спокійно розповідати про своє життя. На її очі весь час навертаються сльози. Витирає вона їх краєчком хустини, а солоні крапельки не перестають текти.

Поки тривала розмова, вона стояла. Скільки не просила я її сісти, не хотіла.
– Я, дочко, леда днина належуся у могилі. Недовго мені лишилося.

Пригадала, як приїжджала перший раз і не застала жіночку вдома. Сусіди сказали, що пішла на похорон. Хоронили тоді її родичку М. В. Максим'юк, яка також була вивезена у Хабаровський край.

Таких, як вони залишається все менше. А скільки з них пішли із життя, так і не дочекавшись отого завітного папірця з кількома скупими рядками про реабілітацію? Не легше і тим, хто взнав про це за життя, бо їх і досі вважають другосортними, не потрібними суспільству. А їм так хочеться уваги і тепла, аби хоч на старості літ відчули себе комусь потрібними. Бо якщо раніше були допущені помилки, а точніше звірства, то це означає, що зараз, перш за все, треба мати їх за Людей, повернути давно втрачену віру в справедливість і доброту, щоб з нею вони могли якщо не пожити, то хоча б спокійно вмерти на своїй землі.

Марія Василівна показує мені пожовтілі від часу папірці, різні довідки останніх років. Серед них документ про те, що вона знаходилася на спецпоселенні у Тайшетському районі Іркутської області, про реабілітацію. Так, за рядками на кожному з них життя її родини. В них, наче в дзеркалі, відбилися віхи, що пройшла ця сім'я, тисячі подібних їй селян-українців, які загинули від голоду і холоду у сибірській тайзі, або ж із зраненими серцями і душами повернулися додому. А рідні подвір'я і хати зустріли їх пусткою.

У сімейному альбомі фотографії різних років. Ось Марія Василівна ще молода сімнадцятирічна дівчина, ось вона з чоловіком Данилом, який навіки спочив у Сибіру, її сини Ромчик і Василько. На очах старенької жінки знову сльози. Останнє пристанище її Василько також знайшов у тайзі.

Згорьована мати, як заклинання, повторює мені: «Ой, дитинко, аби ті часи не повторилися».

Так, ми, наше покоління маємо все зробити для того, аби цього не трапилося. Це буде найкращою пам’яттю про тих, хто не повернувся, найкращим подарунком тим, хто ще живе.

Її обличчя, руки помережані дрібними зморшками. Скільки таких матусь на Україні передчасно посивілих, передчасно постарілих?

 

P.S. Це вже історія, проте люди пам’ятають ті часи. І актуально сьогодні, як ніколи – «Ой, дитинко, аби ті часи не повторилися».

Мене дивували ті герої, які відстоювали Майдан декілька місяців підряд, не повертаючись додому. Таким є наш земляк Роман Радиш. Не розумів, доки не перечитав статтю. Стільки втратити і натерпітись від советів, від злочинної і байдужої влади.

Роман Радиш є на даний момент на лікування у Празі. Тривалий час він лежав в одній із лікарень Києва без свідомості. Сім’я втратила з ним зв'язок 18 лютого, коли майдан почали штурмувати і розстрілювати. Роман боровся в рядах Першої сотні, окрім нього там ще служили два літні чоловіки, їх називали «дідами».  Романа в той день жорстоко побили, є сліди не людських знущань. Я бачив медичну виписку з київської лікарні, а медик нам прокоментував ті рядки: це просто чудо, що Ромаш Радиш вижив після отриманих ран.

Роман Радиш Ми дякуємо тим людям, які відгукнулись через інтернет і допомогли знайти лікарню, в якій опинився Романа Радиш. Тепер син Романа поїхав до Чехії на допомогу батькові. Помалу до нього повертається пам'ять. Родина не володіє інформацією, як сталась ця трагедія, хто був поруч, хто допомагав Романові в той важкий час. Тому ще одне прохання до товариства, перегляньте фото, можливо Ви бачили цю людину 18 лютого в м.Київ, за попередньою інформацією, в районі Верховної Ради. Роман Радиш боровся у складі Першої сотні. Будь-ласка, напишіть мені (можливо, Романа бачили люди по той бік барикади, напишіть анонімно, навіть крихта інформації буде вартовною):
Facebook: https://www.facebook.com/igorkonyouk
vk: http://vk.com/id245579480
e-mail: igorkonyouk@ukr.net

Дякую. Слава Україні!
Ігор Конюк.

Переглядів: 577 | Додав: IgorOK | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 1
1  
Напевне, саме цього дядька я бачила у далекому 1991 році у Снятині біля ратуші на мітингу. У нього на грудях висіла табличка зі словами, які назавжди закарбувалися у дитячій пам'яті: "Я - п'ятиденний репресований! Був і є ворогом радянськуого народу". Тоді я подумала про себе, що ця людина , непевне, герой і патріот своєї країни. Тепер я бачу, що не помилялася!!!

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Каталоги-рейтинги
Рейтинг сайтів прикарпаття
Укр. рейтинг TOP.TOPUA.NET

Календар новин
«  Березень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Друзі сайту
Збур'ївська ЗОШ
Симонівська ЗОШ
Школа №2 м.Стрия
Сайт міста Снятин
Розв'язуємо задачі разом!
Педагогіка
Методична допомога з географії
Єлизаветівська СЗШ
Димерська ЗОШ
Сайт містечка Заболотів

Освітній портал
Сайт вчителя фізики Максим'юк Алли Георгіївни
Про школу 7 міста Хмельницький
 Борцівський клуб Ластівка

Побірська школа

КЛАСна компанія

 Сайт села Джурів

Сайт Варвинської ЗОШ

Я - Вихователь!

Кіровська загальноосвітня школа I-III ступенів № 2

Середня загальноосвітня школа №73 м.Львова

Учитель географії

www.rbdut.com.ua

Офіційний сайт БК

Щоденник.ua - шкільна соціальна мережа

Детский день рождения

Образовательный проект ИНТЕРШКОЛА

Сайт літературно-художнього журналу «Дніпро»

PressUA.com - свіжа преса он-лайн

Селятинська ЗОШ-інтернат

Старосалтівська ЗШ
Пошук по сайту
Погода
Хмарка фото
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Сьогодні на сайті
Карта відвідування
Locations of visitors to this page
Наша кнопка
 Сайт Попельниківської школи.

Код кнопки:


WoWeb.ru - портал для веб-мастера МамаТато ДНЗ "Весела Абетка" - Для дітей України Від свята до свята! Наше Місто - IF.UA Малеча - ресурс для сучасних батьків Страна ЛИМПОПО - портал для родителей: статьи, новости, ссылки. Детские магазины в Киеве. kazka.in.ua - Українська казка Button_NF.gif Крамниця Баби Куці Умніки - розвиваюча іграшка. Детский портал 4Kids Антивірус для дітей Грані-Т Читанка - дістань книжку з антресолей Ангелятко та Ангеляткова наука

Сайт створений з метою освіти та інформаційної підтримки навчально-виховного процесу
Copyright Ivan Ivanchuk © 2017